Офіс Антикризових Дій Butenko Anti-Crisis Management

  • Home
  • Ukraine
  • Kyiv
  • Офіс Антикризових Дій Butenko Anti-Crisis Management

Офіс Антикризових Дій Butenko Anti-Crisis Management Energy development company | Anti-crisis management in the energy sector | renewable energy | biomass

Ми не маємо права боятися кожної нової зими / We Have No Right to Fear Every New WinterМи не маємо права боятися кожної ...
30/07/2026

Ми не маємо права боятися кожної нової зими / We Have No Right to Fear Every New Winter
Ми не маємо права боятися кожної нової зими
Попередження про надзвичайно складну зиму вже майже нікого не дивують. Вони стали частиною нашої воєнної реальності.
Але настав час поставити собі значно важливіше запитання: Джерело:

Ми не маємо права боятися кожної нової зими Попередження про надзвичайно складну зиму вже майже нікого не дивують. Вони стали частиною нашої воєнної реальності. Ми...

Президент ELQ закликає бізнес не чекати завершення війни, а заходити на український ринок вже зараз, щоб отримати конкур...
06/07/2026

Президент ELQ закликає бізнес не чекати завершення війни, а заходити на український ринок вже зараз, щоб отримати конкурентну перевагу.

Rodziło się w bólach, ale jest
Rodziło się w bólach, ale jest

ELQ rozwija w Ukrainie projekty energetyczne warte ponad 3 mld euro, w tym farmy wiatrowe i słoneczne oraz magazyny energii. Marcin Sołtysiak, prezes spółki, przekonuje, że polskie firmy nie powinny czekać na koniec wojny i opowiada o realiach realizowania takich inwestycji.

Україна може допомогти Німеччині відродити ядерну енергетику. Наш головний капітал — школа кризового управління енергети...
01/07/2026

Україна може допомогти Німеччині відродити ядерну енергетику. Наш головний капітал — школа кризового управління енергетикою

Історія має одну дивовижну властивість.

Вона завжди повертає нас до реальності.

Ще кілька років тому атомну енергетику називали технологією минулого. Закриття атомних електростанцій вважалося символом нового «зеленого» майбутнього.

Сьогодні одна з найпотужніших економік світу змушена переглядати цей підхід.

29 червня 2026 року колишні керівники німецьких атомних електростанцій закликали федеральний уряд відновити роботу АЕС. Відповідно до нового звіту, 14 атомних реакторів можуть бути повторно введені в експлуатацію.

Масштаб цього рішення вражає:

* 14 реакторів;
* 20 ГВт встановленої потужності;
* 150 ТВт·год електроенергії щороку;
* понад 40 мільйонів домогосподарств;
* до 30% потреб Німеччини в електроенергії;
* близько 15 млрд доларів США економічної цінності виробленої електроенергії щороку.

Фактично Німеччина не створює нову атомну галузь. Вона повертається до того, від чого свого часу добровільно відмовилася.

Це важливий сигнал для всієї Європи.

Безумовно, декарбонізація та розвиток відновлюваних джерел енергії залишаються стратегічними цілями. Але досвід останніх років показав, що жодна сучасна економіка не може будувати свою енергетичну безпеку виключно на генерації, яка залежить від погодних умов. Сонце і вітер є важливою складовою енергетичного балансу, однак вони потребують резервної генерації, накопичувачів енергії та значних інвестицій у мережі. Саме тому дедалі більше країн повертаються до атомної енергетики як до основи стабільної, доступної та конкурентної енергосистеми.

Для України ця новина означає значно більше, ніж просто зміну енергетичної політики Німеччини.

Це нова можливість.

За п’ять років повномасштабної війни в Україні сформувалося те, чого сьогодні не має жодна інша країна світу.

Українська школа кризового управління енергетикою.

Її не створювали в університетах.

Її не писали в підручниках.

Її створили українські енергетики.

Люди, які відновлювали підстанції після ракетних ударів.

Люди, які за кілька годин перебудовували схеми живлення цілих областей.

Люди, які повертали світло мільйонам українців тоді, коли світ не вірив, що це можливо.

Люди, які управляли однією з найбільших енергосистем Європи під постійними атаками.

Цей досвід неможливо купити.

Його не можна імпортувати.

Його не можна отримати на тренінгах чи в бізнес-школах.

Його можна лише прожити.

Саме тому сьогодні Україна може запропонувати Європі значно більше, ніж електроенергію, обладнання чи інженерні послуги.

Ми можемо експортувати компетенції.

Ми можемо експортувати управлінську культуру.

Ми можемо експортувати практичний досвід, який народився у найважчих умовах XXI століття.

Якщо Німеччина дійсно розпочне масштабне відродження атомної енергетики, їй будуть потрібні не лише фінансування, обладнання та технології.

Їй будуть потрібні люди.

Люди, які вміють керувати складними енергетичними системами.

Люди, які здатні реалізовувати масштабні інфраструктурні проєкти.

Люди, які ухвалюють рішення тоді, коли права на помилку не існує.

Саме такими людьми є українські енергетики.

Парадоксально, але країна, яка вже п’ятий рік веде війну, сьогодні може стати одним із ключових партнерів найбільшої економіки Європи у відродженні атомної енергетики.

Україна вже давно перестала бути державою, яка лише просить допомоги.

Україна дедалі більше стає державою, яка здатна допомагати іншим.

Саме в цьому полягає справжнє лідерство.

І саме так формується нова роль України у світі.

Не лише як держави, що вистояла.

А як держави, чий головний капітал — люди, досвід і українська школа кризового управління енергетикою, здатна стати одним із фундаментів нової енергетичної безпеки Європи.



🇬🇧 English Version

Ukraine Can Help Germany Revive Nuclear Energy. Our Greatest Asset Is the Ukrainian School of Energy Crisis Management

History has one remarkable quality.

It always brings us back to reality.

Only a few years ago, nuclear power was widely portrayed as a technology of the past. Closing nuclear power plants was seen as a symbol of a greener future.

Today, one of the world’s strongest economies is rethinking that decision.

On June 29, 2026, former executives of Germany’s nuclear power plants called on the federal government to restart the country’s nuclear fleet. According to their proposal, 14 nuclear reactors could be returned to operation.

The scale is remarkable:

* 14 nuclear reactors;
* 20 GW of installed capacity;
* 150 TWh of electricity every year;
* enough electricity for more than 40 million households;
* up to 30% of Germany’s electricity demand;
* approximately USD 15 billion worth of electricity generated annually.

Germany is not building a new nuclear industry.

It is returning to one it chose to leave behind.

This sends an important message to Europe.

Decarbonization and renewable energy remain essential strategic goals. Yet recent experience has shown that no modern economy can rely solely on weather-dependent generation. Solar and wind are indispensable parts of the energy mix, but they require dispatchable generation, energy storage, and major grid investments to ensure reliability. That is why many countries are once again recognizing nuclear power as a cornerstone of affordable, secure, and competitive energy systems.

For Ukraine, this is much more than another international energy story.

It is an opportunity.

After five years of full-scale war, Ukraine has developed something that exists nowhere else in the world.

The Ukrainian School of Energy Crisis Management.

It was not created in universities.

It was not designed in consulting firms.

It was built by Ukrainian energy professionals.

People who restored substations after missile strikes.

People who redesigned power supply schemes for entire regions within hours.

People who brought electricity back to millions while attacks were still underway.

People who managed one of Europe’s largest power systems under constant military assault.

This experience cannot be bought.

It cannot be imported.

It cannot be learned in classrooms or business schools.

It can only be earned.

That is why Ukraine has far more to offer Europe than electricity, equipment, or engineering services.

We can export expertise.

We can export leadership.

We can export a management culture forged under the harshest conditions of the twenty-first century.

If Germany truly moves forward with rebuilding its nuclear sector, it will need more than investment, equipment, and technology.

It will need people.

People who know how to manage complex energy systems.

People capable of delivering large-scale infrastructure projects.

People who make critical decisions when failure is simply not an option.

Those people are Ukrainian energy professionals.

Paradoxically, the country that has been fighting a full-scale war for five years may become one of Germany’s most valuable partners in rebuilding its nuclear future.

Ukraine is no longer only a nation asking for support.

Ukraine is becoming a nation capable of strengthening others.

That is what real leadership looks like.

And that is Ukraine’s new role in Europe.

Not only as a country that endured.

But as a country whose greatest asset is its people, its experience, and the Ukrainian School of Energy Crisis Management—an expertise that can become one of the foundations of Europe’s next generation of energy security.

Історія має одну дивовижну властивість. Вона завжди повертає нас до реальності. Історія має одну дивовижну властивість. Вона завжди повертає нас до реальності. Ще ....

Україна — не жебрак. Те, що я побачив у Гданську, мене обурило.Спочатку хочу попросити вибачення.Кілька днів після повер...
28/06/2026

Україна — не жебрак. Те, що я побачив у Гданську, мене обурило.

Спочатку хочу попросити вибачення.

Кілька днів після повернення з Гданська я мовчав.

Мене питали: «Ну як конференція?»

Я відповідав коротко: «Все добре. Багато людей. Багато зустрічей. Хороша організація».

Але це була не вся правда.

Бо правда в тому, що я повернувся з важким відчуттям.

І лише зараз зрозумів чому.

Мене обурили не люди.

Не організатори.

Не сама конференція.

Мене обурила роль, яку вкотре відвели Україні.

І ще більше мене обурило те, що ми починаємо до цієї ролі звикати.

Я дивився на панелі.

На дискусії.

На переговори.

І весь час ловив себе на одній думці.

Невже після всього, що пережила Україна, ми досі виглядаємо країною, яка стоїть біля дверей і чекає, коли її покличуть до столу?

Невже ми досі повинні заходити до великої зали, опустивши очі, і починати кожен виступ зі слова «дякуємо»?

Дякуємо за підтримку.

Дякуємо за допомогу.

Дякуємо за кредити.

Дякуємо за гранти.

Дякуємо за те, що нас вислухали.

Дякуємо…

Дякуємо…

Дякуємо…

І знаєте, що я відчув?

Наче Україну знову поставили на коліна.

Не буквально.

Психологічно.

Політично.

Нам ніби дозволяють бути поруч.

Нас обіймають.

Нас підтримують.

Нас хвалять.

Нас гладять по голові.

Кажуть:

«Ви герої.»

«Ви неймовірні.»

«Тримайтеся.»

«Ми ще вам допоможемо.»

І саме це мене вразило найбільше.

Бо так говорять не з партнером.

Так говорять із тим, кого шкодують.

А Україна давно перестала бути країною, яку потрібно лише шкодувати.

Ми чотири роки тримаємо на собі найбільшу війну XXI століття.

Ми створили нову школу оборонних технологій.

Наші інженери за кілька місяців проходять шлях, на який найбільшим корпораціям потрібні роки.

Наші військові переписують правила сучасної війни.

Наші лікарі працюють у режимі, який стане предметом вивчення для медичних університетів світу.

Наші енергетики роблять те, що ще кілька років тому здавалося неможливим.

Вони під обстрілами повертають світло мільйонам людей.

Вони навчилися відновлювати енергосистему після масованих атак швидше, ніж багато країн будують її в мирний час.

Чи розуміємо ми взагалі, який це досвід?

Його немає більше ніде.

Світ тільки починає говорити про стійкість критичної інфраструктури.

Ми вже живемо в цій реальності.

Світ тільки будує концепції енергетичної безпеки.

Ми вже створюємо їх щодня.

Світ тільки входить в економіку штучного інтелекту.

А знаєте, що стане її головною валютою?

Енергія.

Дата-центри.

Обчислення.

Роботи.

Автоматизація.

Усе це працює лише там, де є багато дешевої, стабільної енергії.

І що має Україна?

Одну з найбільших атомних генерацій Європи.

Найбільші підземні газосховища.

Газ.

Відновлювану енергетику.

Людей, які навчилися утримувати енергосистему навіть тоді, коли ворог робить усе, щоб вона перестала існувати.

Це не слабкість.

Це колосальна конкурентна перевага.

І саме тому мені боляче, коли я бачу, що на міжнародних конференціях Україна все ще занадто часто говорить мовою прохача.

Я знаю, що без підтримки наших союзників нам було б набагато важче.

І за цю підтримку ми справді вдячні.

Але вдячність не може бути зовнішньополітичною стратегією.

Бо країна, яка весь час дякує, поступово звикає просити.

А країна, яка просить, майже ніколи не диктує правила.

Світ змінився.

Америка переглядає свої пріоритети.

Європа шукає нову модель безпеки.

Штучний інтелект змінює економіку швидше, ніж колись інтернет.

Енергетика стає новою геополітикою.

Технології визначають силу держав не менше, ніж армії.

І в цьому новому світі Україна повинна перестати бачити себе лише як країну, яку потрібно відновити.

Ми маємо стати країною, яка допоможе відновити саму Європу.

Своїми технологіями.

Своєю енергетикою.

Своїм досвідом.

Своїми людьми.

Не просити місце за столом.

А бути одним із тих, хто цей стіл накриває.

Бо партнерство — це не коли один весь час дякує, а другий весь час вирішує, скільки ще можна дати.

Партнерство — це коли обидві сторони знають ціну одна одній.

Саме цього мені найбільше бракувало в Гданську.

Не грошей.

Не фондів.

Не презентацій.

Мені бракувало поваги, яка вимірюється не оплесками.

А місцем за столом.

Україна вже заплатила за це місце найвищу ціну.

Життями своїх людей.

І тепер настав час перестати поводитися як країна, яка постійно просить дозволу.

Україна — не жебрак.

Україна — це держава, без якої вже неможливо говорити ні про безпеку Європи, ні про нову оборонну економіку, ні про енергетику майбутнього.

І чим швидше ми самі почнемо говорити про себе саме так, тим швидше світ почне говорити з нами мовою рівних.

Бо історію пишуть не ті, кого жаліють.

Історію пишуть ті, без кого її вже неможливо написати. https://censor.net/ua/blogs/4010633/ukrayina-ne-jebrak-te-scho-ya-pobachyv-u-gdansku-mene-oburylo
————————————
Ukraine Is Not a Beggar. What I Saw in Gdańsk Troubled Me.

First, I owe an apology.

For several days after returning from Gdańsk, I remained silent.

People kept asking me, “How was the conference?”

My answer was always the same:

“It was well organized. Many important people. Many productive meetings.”

That wasn’t the whole truth.

Because I came back with a heavy feeling that I couldn’t explain at first.

Now I can.

It wasn’t the conference itself.

It wasn’t the organizers.

It wasn’t the participants.

What troubled me most was the role that Ukraine still seems expected to play.

And even more disturbing was the realization that we are slowly getting used to it.

Walking through the conference halls, listening to panels and discussions, I couldn’t escape one question.

After everything Ukraine has endured…

Why do we still appear as the country standing at the door, waiting to be invited inside?

Why do we still feel that every speech must begin with endless gratitude?

“Thank you for your support.”

“Thank you for your assistance.”

“Thank you for your funding.”

“Thank you for your solidarity.”

Gratitude is important.

We sincerely appreciate every country, every taxpayer, every government that has stood with Ukraine.

But gratitude cannot become a nation’s geopolitical identity.

Because nations that constantly thank eventually become nations that constantly ask.

And nations that constantly ask rarely shape the rules.

That is not the future Ukraine deserves.

Ukraine is not simply defending itself.

Ukraine is rewriting modern warfare.

Our engineers are building technologies that major defense companies study closely.

Our military has accumulated combat experience unmatched anywhere in the democratic world.

Our doctors operate under conditions that few healthcare systems have ever faced.

Our energy workers restore critical infrastructure after massive missile attacks in days—sometimes in hours.

The world talks about resilience.

Ukraine lives it.

The world discusses energy security.

Ukraine practices it every single day.

The world is entering the age of artificial intelligence.

But AI has one indispensable foundation: energy.

Data centers.

Computing power.

Robotics.

Advanced manufacturing.

None of it exists without reliable, abundant energy.

Ukraine possesses one of Europe’s largest nuclear fleets, enormous underground gas storage facilities, significant energy infrastructure, renewable potential, and—most importantly—people who have learned how to keep an energy system alive under continuous attack.

That is not weakness.

That is strategic value.

The conversation about Ukraine should no longer be limited to reconstruction.

It should be about leadership.

Leadership in defense technologies.

Leadership in energy resilience.

Leadership in industrial innovation.

Leadership in securing Europe’s future.

That is why I left Gdańsk with mixed emotions.

I deeply appreciate the solidarity shown toward my country.

But solidarity is not the same as partnership.

A partner is not constantly patted on the shoulder.

A partner is not expected to lower their eyes before speaking.

A partner does not spend every minute proving they deserve support.

Partners build together.

Partners invest together.

Partners create industries together.

Partners shape the future together.

Ukraine has already paid the highest possible price for its place at that table.

With the lives of its people.

It is time for Ukraine to stop thinking of itself as a country waiting to be rebuilt.

Ukraine must become a country helping rebuild Europe’s security, energy architecture, and technological future.

Not because someone grants us that role.

But because we have earned it.

History is not written by those who receive sympathy.

History is written by those whose contribution becomes indispensable.

Ukraine is no longer asking for a seat at the table.

Ukraine has earned the right to help build the table itself.

Спочатку хочу попросити вибачення. Кілька днів після повернення з Гданська я мовчав. Спочатку хочу попросити вибачення. Кілька днів після повернення з Гданська я м...

Польська енергетична група ELQ планує інвестувати в Україну 2,5–3 млрд євро у проєкти відновлюваної енергетики. Про це п...
27/06/2026

Польська енергетична група ELQ планує інвестувати в Україну 2,5–3 млрд євро у проєкти відновлюваної енергетики. Про це повідомив президент компанії Марцін Солтисяк.

У планах — сонячні електростанції, вітропарки, системи накопичення енергії та впровадження малих модульних реакторів у співпраці з чеською Witkowitz. Джерела фінансування — власний капітал, міжнародні фінансові установи й інвестори зі США та арабських країн.

"Україна сьогодні не має розкоші чекати. Відбудова енергетики має розпочатися вже зараз, паралельно з бойовими діями, адже значна частина інфраструктури була зруйнована або пошкоджена внаслідок російських ракетних ударів. Україні негайно потрібні нові, децентралізовані та стійкі генерувальні потужності", — цитує Солтисяка видання Money.pl.

🔗 Детальніше на LIGA.net:👇
https://biz.liga.net/ua/energy/news/polska-kompaniia-anonsuvala-miliardni-investytsii-v-ukrainu-khoche-buduvaty-mali-reaktory?utm_source=fbbiz&utm_medium=cpc&utm_campaign=social

Група ELQ напрацьовує проєкти в енергетиці України загальною потужністю близько 2 ГВт

19/06/2026
13/05/2026

Ready-to-Build = real ex*****on Goal: Build trust — RTB as competitive advantage

In energy infrastructure, there is a phase that rarely gets talked about.
It is not the announcement. It is not the groundbreaking.

It is the phase between concept and the moment a project is actually ready to be built.

That phase is where most projects fail.

Not because the idea was wrong. Because the process of obtaining permits, securing land, connecting to the grid, completing environmental assessments, and satisfying regulatory requirements at every administrative level — takes years, consumes capital, and has no guaranteed outcome.

Most developers are still in that phase. Most "pipelines" consist of projects that are still navigating it.

Ready-to-Build means that phase is complete.

It means permits are in place. Grid connection agreements are signed. Land is secured. The project has cleared the most complex and unpredictable stage of its entire development cycle.

What remains is engineering, procurement, and construction — the part of the process that is difficult, but manageable. The part where timelines can be planned and where capital can be deployed with confidence.

At ELQ Investments, 14 of our 16 projects have reached RTB status.
This is not a milestone we describe. It is a condition we demonstrate — through documentation, regulatory position, and the operational track record of our development process.

In infrastructure, ex*****on is not a plan. Ex*****on is the ability to build — today, not eventually.

www.elqinvestments.com

Address

Kyiv

Opening Hours

Monday 09:00 - 19:00
Tuesday 09:00 - 19:00
Wednesday 09:00 - 19:00
Thursday 09:00 - 19:00
Friday 09:00 - 17:00

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Офіс Антикризових Дій Butenko Anti-Crisis Management posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Business

Send a message to Офіс Антикризових Дій Butenko Anti-Crisis Management:

Shortcuts

Share

Category